1. Секрет нації: як розрізняються весільні обряди українців в різних регіонах 5 вересня 2015 року, 10:00...
2. Орфографічна помилка в тексті:
3. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
4. АВТОРИ:
5. Орфографічна помилка в тексті:
6. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
7. АВТОРИ:
8. Орфографічна помилка в тексті:
9. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
10. АВТОРИ:
11. Орфографічна помилка в тексті:

Секрет нації: як розрізняються весільні обряди українців в різних регіонах

5 вересня 2015 року, 10:00 Переглядів:

Наречена. Яна сама вишивала рушник за кілька місяців до весілля. Фото з особистого архіву Я. Яковенко.

Наші співвітчизники зараз з гордістю підкреслюють свою приналежність до української нації. Однак на питання: "Що означає бути українцем?" �� "Що таке бути нацією?" - зможе відповісти далеко не кожен. нація - це суспільство людей, які через єдину долю знаходять єдиний характер. У кожної нації є ДНК - свій унікальний код, який захований в самому простому і, здавалося б, зрозумілою: обереги, казках, піснях. У попередніх публікаціях спецпроекту "Секрет нації" ми писали про код, зашита в мотанках, колискових, писанках, козацькому бойовому мистецтві. Цього разу "Сегодня" разом з етнографами-мистецтвознавцями розкриває звичаї і ритуали українських весіль.

"Українці завжди дбали про своє майбутнє, особливо продовження роду і міцної сім'ї, - каже етнограф Галина Олійник, старший науковий співробітник київського музею Івана Гончара. - Завжди вважалося, що шлюб буде щасливим, якщо молодята та їхні родини виконають ряд обрядів, заповіданих предками. ось так певні ритуали, закріплені відповідними діями, піснями, замовляннями, танцями і склали основу українського народного весілля. Вважалося, що якщо у молодят не було обрядового дійства, то і самого весілля бути просто не м гло.

Сьогодні до вибору дати весілля молодята ставляться набагато простіше, ніж раніше. Також багато зараз порушують старе правило і одружуються в пост, але ж колись таке було просто неприпустимо. У колишні часи весільні обряди були складними, і в кожному регіоні вони мали свої особливості. До весілля сім'ї завжди готувалися заздалегідь: від сватання до вінчання повинно було пройти не менше 2-3 тижнів.

Українці завжди прагнули не тільки весело і багато відсвяткувати, а й полегшити процес адаптації дівчата в новій сім'ї, запрограмувати щасливе спільне майбутнє молодих, згуртувати сільську громаду ".

"Осінь завжди була часом весіль для слов'ян, - говорить етнограф Галина Олійник. - В цілому є якийсь загальноукраїнський" сценарій "свята. Передвесільний етап включав сватання, коли наречений робив пропозицію своїй дівчині при її батьків. Брати участь в сватанні майбутній наречений міг або сам, або посилаючи сватів до батьків обраниці. у деяких регіонах сватання виглядало як оглядини: батьки нареченого могли побачити майбутню наречену і оцінити її переваги і недоліки. Через тиждень після сватання жених з батьками і старостами йшов в д м нареченої, щоб обговорити господарські питання. Це називалося договорінамі. Найцікавішою темою для обговорення було придане. Ще на початку ХХ століття говорили про те, яку худобу дасть батько разом з дочкою і скільки "Відкриємо" землі, а вже за радянських часів приданим були гроші або домашні речі. Далі слідували заручини, домовини, запрошення гостей.

Весільний етап включав дівич-вечір, випікання короваю і прикраса "гільця" ( "вільце") - обрядового деревця. Зазвичай їм була гілка, яка вставлялася в коровай, а кожен її паросточок прикрашався квітами, колоссям, ягодами, різнокольоровими нитками, стрічками та паперовими квітами. "Гільце" символізує світове дерево - сакральну вертикаль, яка б пов'язала небо і землю, світ богів зі світом людей. Залежно від регіону "гільце" виготовляли з різних дерев, тому й назва воно носило різний: Хвойка, ялинка, просто деревце ... Ця традиція була характерна для центральної України і Гуцульщини - на заході країни і зараз можна побачити на воротах засохлі гілочки ялинок . "Гільцевие" традиції в залежності від села або села теж різняться. Наприклад, в одних районах молодий рубав дві гілочки - одну на ворота, другу в будинок. В інших гілочку було прийнято рубати брату нареченої, а по-третє весільне деревце взагалі купували.

Також в центральній і західній частинах країни був популярний обряд, коли засватана дівчина "колупала піч" (засовувала руку в остигнула золу), просячи тим самим у будинкового дозволу на шлюб. Якщо щось кололо їй палець, це означало, що нареченому краще відмовити. Дослідники бачать в цьому свій символізм: під ніготь дівчині потрапляла не просто зола, а частка батьківського домашнього тепла, материнської любові, які дівчина візьме з собою в будинок жениха.

У традиційної весільної культурі всіх регіонів найважливішу роль завжди грали хліб і рушники. Вважалося, що сватання без хліба - взагалі не сватання. Для центральної України особливим був обряд обміну хлібом: важливо, щоб батьки нареченої сватів причастили своєю випічкою. Якщо ж господарі будинку не бажали обмінюватися хлібом, це означало, що вони не приймають пропозицію одружитися. Такий же сенс був і у винесеною дівчиною або її батьками гарбуза.

Головною прикрасою будь-якого весільного столу завжди був коровай, який випікали в четвер або п'ятницю. Для цього звали каравайщіц - заміжніх жінок, щасливих в сімейному житті. У центральній Україні зазвичай на весільних рушниках внизу вишивали дерево: коріння були символом предків, стовбур - сім'ї, а квітки - молодих. Фон завжди був білим - це символізувало порожнечу: молоді, стаючи на рушник, повинні її заповнити своїми життями.

Весільні застілля були значно коротше, ніж зараз - приблизно до 15-16 годин дня. Закінчивши його, каравайщіци заводили сумні пісні.

У деяких регіонах Західної України дівчина перш ніж дати згоду на шлюб, питала у нареченого: "А ти будеш мене відпускати понеділкували?". Таким чином дівчина "відпрошувалася" на вечорниці - дівочі зборів по понеділках ".

Молодята. У Західній Україні в кінці XIX століття наречена носила замість фати величезний вінчальний вінок

Південний Схід: подружній обов'язок по дружбі і "Мертва вода "

Педагог Яна Яковенко із Запоріжжя проводить весілля за всіма традиціями свого регіону вже більше 20 років. "Коли я влаштувалася працювати в дитячий садок, мені сказали: раз я говорю по-українськи, то повинна досконально знати українську культуру, традиції, обряди, - розповідає Яна. - Щоб не вдарити в бруд обличчям, стала удосконалювати знання про нашу культуру. І до того поглибилася і полюбила цю тему, що через кілька років стала експертом з проведення етносвадеб. до нас навіть приїжджали пари з Росії, які бажали пройти весільний обряд за нашими традиціями. А 17 липня 2015 роки сама вийшла заміж і влаштувала на Хортиці справжнісіньку українську весілля з обрядами, характерними для запорізького регіону.

Традиційно наші предки гуляли весілля не менш тижні, протягом якої одні і ті ж ритуали повторювалися по кілька разів. Сьогодні українці скоротили весілля до п'яти-шести годин, зберігши тим не менше все найважливіше. Наприклад, в південно-східному регіоні під час сватання хліба, якими повинні обмінятися сім'ї нареченого і нареченої, символізує дитини. Передаючи хліб, мама символічно передає в іншу сім'ю своє дитя. Ще одна особливість: після заручин ( "заручини") наречену крадуть "нечисті сили" - дружки, які символічно забирають наречену в будинок "нави", тобто смерті, потойбічного світу. "Будинком смерті" вважається будинок батька нареченої. Щоб її визволити, наречений, подібно князю, збирає якесь військо зі своїх родичів і відправляється з ним рятувати молоду. Оскільки вкрадена наречена знаходиться "в потойбічному світі", то рятуючи її, наречений повертає її в "реальність". На цей похід молодого благословляє його мати, надягаючи йому на голову шапку, вручаючи ніж як символ мужності і посипаючи його пшеницею. До речі, весілля - єдиний обряд, при якому чоловікам дозволяється перебувати в будинку в головному уборі.

В цей час вкрадену наречену садять на бочку, накриту величезним кожухом. Дружки вплітають їй у косу червоні стрічки - це колір "засватанності". Бочка - символ материнського лона, кожух - знак статевої зрілості нареченої. До речі, раніше вважалося: чим більше волосся на тілі дівчини, тим більше дітей вона здатна народити.

Визволяючи наречену, жених проходить три перешкоди. Перше - викуп, на якому нареченого зустрічають з короваєм. Борошно для короваю потрібно заздалегідь зібрати з семи сімей, які живуть в ідилії. Друге - зустріч з майбутньою тещею у дворі і прийняття з її рук вина або узвару власного приготування. Третя перешкода чекає молодого на порозі будинку в особі батька нареченої, який зустрічає нареченого зі словами: "Спробуй мене відсунь!". Відсунувши батька - господаря дочки - наречений сам стає господарем своєї нареченої. Після цього наречений ще повинен вгадати майбутню дружину серед переодягнених в дівочі шати хлопців, бабусь, дідів.

Величезну роль на південному сході України в старовину грав весільний староста. Оскільки молодим до вінчання не можна було розмовляти один з одним і триматися за руки, староста вручав їм рушник. Тримаючись за різні його кінці, молоді по застелене чистому і невишітому полотну проходили в світлицю. Там за годинниковою стрілкою вони тричі обходили навколо столу, на якому стояв коровай. Потім молоді брали запалені свічки. Після чого їх руки зв'язувалися спеціально вишитим нареченою рушником зі словами: "Що Бог зав'язав, люди не розв'яжуть". Після цього починалося вінчання. До речі, після вінчання рушник знімався, не розв'язуючи вузла, і зберігався як сімейна реліквія.

Після вінчання чоловік і дружина випивали з однієї чаші і з'їдали мед, символізуючи єднання. Як тільки чоловік і дружина випивали, чашу розбивали, щоб ніхто більше з неї не пив. Після чого наречений розплітав нареченій косу і пов'язував їй на голову хустку або одягав свою шапку. Це так званий обряд покривання. Сенс його в наступному: розпущене волосся є символ хаосу, а чоловік, доторкнувшись до них і зібравши, демонструє свою силу над хаосом.

Після цього наступав обряд-аналог сьогоднішнього кидання букета нареченої. У південно-східному регіоні замість букета використовують стрічки, які дружина знімає зі свого вінка і кидає незаміжнім дівчатам. Потім мама дружини обсипає спини виходять з дому молодят пшеницею і виливає під ноги воду, через яку новоспечений чоловік переносить свою дружину на руках. Потрібно відзначити, що в нашій культурі, як і в багатьох інших, наречена вважається символом "мертвої води". А від такої нічого не народжується. А ось після заміжжя дівчина перетворюється в "живу воду", яка може продовжувати роду.

Природно, в старовину дівчата йшли під вінець невинно чистими. Саме тому в українському весіллі шлюбна ніч мала величезне значення. І якщо жених з якихось причин (з переляку або через недосвідченість) не міг виконати свій подружній обов'язок, за нього це міг зробити ... дружка ".

Свекруха і мама. В'яжуть нареченій на голову п'ятиметрову "намітку". Фото з особистого архіву Я. Яковенко

Північ: еротичні свічки і "Мисячко"

"Особливості весільних обрядів в такому великому і показовому північному регіоні, як Чернігівщина, відмінні між собою тому, що її північна частина відноситься до Полісся, південна - це історична Полтавщина, а центральна частина вважається перехідною, - розповідає фольклорист, кандидат філологічних наук Олена Чебанюк. - у чернігівському Поліссі, зокрема в Щорському та Городнянському районах, велике значення надавали весільної атрибутики. у багатьох випадках вона була унікальною - наприклад, маленькі короваї "сонечко" і "Мисячко", які в ипекалі для молодого і молодої окремо (і це крім основних великих короваїв від сімей нареченого і нареченої). Місяць уособлював нареченого, а сонце - наречену. Ця дуже давня традиція має індоєвропейське коріння.

На Чернігівщині молодим виготовляли свічки з особливим еротичним підтекстом. Їх ліпили тільки вручну з бджолиного воску, спеціально принесеного з пасіки. Свічки прикрашали зерном таким чином, що свічка нареченої виходила гладкою, а свічка нареченого - шорсткою. Композиції з зерен були символом статевих органів. На свічці молодого красувався барвінок, а на свічці молодий - калина. Як правило, свічки стояли в посудині з зерном на святковому столі біля гільця.

На чернігівському Поліссі досі збереглася така традиція: якщо молода або молодий сирота , Вони обов'язково йдуть на могилу померлих батьків просити благословення. При цьому співаються спеціальні пісні-звернення до померлих батьків.

МАЙЖЕ ЯК У ФІЛЬМИ. Сучасне українське весілля ввібрала безліч елементів, які не є споконвічно слов'янськими. Багато що взято із західних кінофільмів - наприклад, кидання букета незаміжнім дівчатам. У споконвічно українському весіллі такої традиції ніколи не існувало. Але цікаво, що на чернігівському Поліссі існував близький за змістом ритуал: дівчата, які приходили на весілля, брали вербову гілочку і накручували на неї паперовий квіточку. Вважалося, що та, хто першою застромить свою квітку в коровай, вийде заміж першою. Ось і виходить, що стародавні звичаї мали перекличку з сучасними ".

В музеї. Кожному відвідувачеві влаштовують своє весілля і пригощають обрядової їжею і напоями. Фото С. Дженсен

Музей весілля: в гулянні бере участь кожен бажаючий

У селі Великі Будища Диканського району Полтавської області з 2008 року працює єдиний в країні Музей українського весілля. Нагадує він звичайну сільську хату. У кімнаті до дрібниць відтворено обстановку побуту 100-річної давності. Атрибути українського народного весільного дійства збирали протягом 5 років. Серед найстаріших артефактів - вишитий рушник 1917 року і весільну сукню 1926 го. Його музею подарувала жителька села Великі Будища, в якому виходила заміж вона сама.

Особливість музею в тому, що одному туди ходу немає: екскурсії організовуються тільки для груп, в яких кожен автоматом стає учасником справжнього весілля. Серед відвідувачів вибирають нареченого, наречену, одного, боярина, батьків і влаштовують ціле театралізоване дійство. Як і належить, на весіллі п'ють за здоров'я і щастя молодих. Напої справжні, а закусками на столі служать страви, приготовані за технологією наших прабабусь. До речі, в музеї можна і одружитися по-справжньому - шлюб оформить представник місцевої влади.

Щодня в Музей українського весілля приїжджають екскурсії не тільки з України, а й з ближнього і далекого зарубіжжя. Китайці, японці, німці прибувають підготовленими - зі своїми перекладачами. Працівники музею кажуть, що іноді іноземцям складно пояснити не тільки суть, але і назва обряду, адже аналогів деяких старих українських ритуальних позначень в інших мовах просто немає.

Алкоголь в чайниках

"У ХХ столітті більшість українських весільних традицій було втрачено, - каже Олена Чебанюк. - Одна з причин - пропаганда радянського способу життя і" комсомольських "весіль. У 1980-х роках намагалися впровадити традицію безалкогольного весілля, на яку в якості гостей приходили охоронці порядку і стежили, щоб ніхто не пив. Тому випивку на стіл ставили в чайниках, а пили його з чашок. Сьогодні загублені традиції намагаються відновити, але без знань етнографії зробити це буде вже досить важко ".

Читайте найважливіші та найцікавіші новини в нашому Telegram

Ви зараз переглядаєте новина "Секрет нації: як розрізняються весільні обряди українців в різних регіонах". інші Останні новини України дивіться в блоці "Останні новини"

АВТОРИ:

Олександра Бичковська, Олег Локтєв

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter

Орфографічна помилка в тексті:

Послати повідомлення про помилку автора?

Виділіть некоректний текст мишкою

Спасибі! Повідомлення надіслано.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Секрет нації: як розрізняються весільні обряди українців в різних регіонах

5 вересня 2015 року, 10:00 Переглядів:

Наречена. Яна сама вишивала рушник за кілька місяців до весілля. Фото з особистого архіву Я. Яковенко.

Наші співвітчизники зараз з гордістю підкреслюють свою приналежність до української нації. Однак на питання: "Що означає бути українцем?" �� "Що таке бути нацією?" - зможе відповісти далеко не кожен. нація - це суспільство людей, які через єдину долю знаходять єдиний характер. У кожної нації є ДНК - свій унікальний код, який захований в самому простому і, здавалося б, зрозумілою: обереги, казках, піснях. У попередніх публікаціях спецпроекту "Секрет нації" ми писали про код, зашита в мотанках, колискових, писанках, козацькому бойовому мистецтві. Цього разу "Сегодня" разом з етнографами-мистецтвознавцями розкриває звичаї і ритуали українських весіль.

"Українці завжди дбали про своє майбутнє, особливо продовження роду і міцної сім'ї, - каже етнограф Галина Олійник, старший науковий співробітник київського музею Івана Гончара. - Завжди вважалося, що шлюб буде щасливим, якщо молодята та їхні родини виконають ряд обрядів, заповіданих предками. ось так певні ритуали, закріплені відповідними діями, піснями, замовляннями, танцями і склали основу українського народного весілля. Вважалося, що якщо у молодят не було обрядового дійства, то і самого весілля бути просто не м гло.

Сьогодні до вибору дати весілля молодята ставляться набагато простіше, ніж раніше. Також багато зараз порушують старе правило і одружуються в пост, але ж колись таке було просто неприпустимо. У колишні часи весільні обряди були складними, і в кожному регіоні вони мали свої особливості. До весілля сім'ї завжди готувалися заздалегідь: від сватання до вінчання повинно було пройти не менше 2-3 тижнів.

Українці завжди прагнули не тільки весело і багато відсвяткувати, а й полегшити процес адаптації дівчата в новій сім'ї, запрограмувати щасливе спільне майбутнє молодих, згуртувати сільську громаду ".

"Осінь завжди була часом весіль для слов'ян, - говорить етнограф Галина Олійник. - В цілому є якийсь загальноукраїнський" сценарій "свята. Передвесільний етап включав сватання, коли наречений робив пропозицію своїй дівчині при її батьків. Брати участь в сватанні майбутній наречений міг або сам, або посилаючи сватів до батьків обраниці. у деяких регіонах сватання виглядало як оглядини: батьки нареченого могли побачити майбутню наречену і оцінити її переваги і недоліки. Через тиждень після сватання жених з батьками і старостами йшов в д м нареченої, щоб обговорити господарські питання. Це називалося договорінамі. Найцікавішою темою для обговорення було придане. Ще на початку ХХ століття говорили про те, яку худобу дасть батько разом з дочкою і скільки "Відкриємо" землі, а вже за радянських часів приданим були гроші або домашні речі. Далі слідували заручини, домовини, запрошення гостей.

Весільний етап включав дівич-вечір, випікання короваю і прикраса "гільця" ( "вільце") - обрядового деревця. Зазвичай їм була гілка, яка вставлялася в коровай, а кожен її паросточок прикрашався квітами, колоссям, ягодами, різнокольоровими нитками, стрічками та паперовими квітами. "Гільце" символізує світове дерево - сакральну вертикаль, яка б пов'язала небо і землю, світ богів зі світом людей. Залежно від регіону "гільце" виготовляли з різних дерев, тому й назва воно носило різний: Хвойка, ялинка, просто деревце ... Ця традиція була характерна для центральної України і Гуцульщини - на заході країни і зараз можна побачити на воротах засохлі гілочки ялинок . "Гільцевие" традиції в залежності від села або села теж різняться. Наприклад, в одних районах молодий рубав дві гілочки - одну на ворота, другу в будинок. В інших гілочку було прийнято рубати брату нареченої, а по-третє весільне деревце взагалі купували.

Також в центральній і західній частинах країни був популярний обряд, коли засватана дівчина "колупала піч" (засовувала руку в остигнула золу), просячи тим самим у будинкового дозволу на шлюб. Якщо щось кололо їй палець, це означало, що нареченому краще відмовити. Дослідники бачать в цьому свій символізм: під ніготь дівчині потрапляла не просто зола, а частка батьківського домашнього тепла, материнської любові, які дівчина візьме з собою в будинок жениха.

У традиційної весільної культурі всіх регіонів найважливішу роль завжди грали хліб і рушники. Вважалося, що сватання без хліба - взагалі не сватання. Для центральної України особливим був обряд обміну хлібом: важливо, щоб батьки нареченої сватів причастили своєю випічкою. Якщо ж господарі будинку не бажали обмінюватися хлібом, це означало, що вони не приймають пропозицію одружитися. Такий же сенс був і у винесеною дівчиною або її батьками гарбуза.

Головною прикрасою будь-якого весільного столу завжди був коровай, який випікали в четвер або п'ятницю. Для цього звали каравайщіц - заміжніх жінок, щасливих в сімейному житті. У центральній Україні зазвичай на весільних рушниках внизу вишивали дерево: коріння були символом предків, стовбур - сім'ї, а квітки - молодих. Фон завжди був білим - це символізувало порожнечу: молоді, стаючи на рушник, повинні її заповнити своїми життями.

Весільні застілля були значно коротше, ніж зараз - приблизно до 15-16 годин дня. Закінчивши його, каравайщіци заводили сумні пісні.

У деяких регіонах Західної України дівчина перш ніж дати згоду на шлюб, питала у нареченого: "А ти будеш мене відпускати понеділкували?". Таким чином дівчина "відпрошувалася" на вечорниці - дівочі зборів по понеділках ".

Молодята. У Західній Україні в кінці XIX століття наречена носила замість фати величезний вінчальний вінок

Південний Схід: подружній обов'язок по дружбі і "Мертва вода "

Педагог Яна Яковенко із Запоріжжя проводить весілля за всіма традиціями свого регіону вже більше 20 років. "Коли я влаштувалася працювати в дитячий садок, мені сказали: раз я говорю по-українськи, то повинна досконально знати українську культуру, традиції, обряди, - розповідає Яна. - Щоб не вдарити в бруд обличчям, стала удосконалювати знання про нашу культуру. І до того поглибилася і полюбила цю тему, що через кілька років стала експертом з проведення етносвадеб. до нас навіть приїжджали пари з Росії, які бажали пройти весільний обряд за нашими традиціями. А 17 липня 2015 роки сама вийшла заміж і влаштувала на Хортиці справжнісіньку українську весілля з обрядами, характерними для запорізького регіону.

Традиційно наші предки гуляли весілля не менш тижні, протягом якої одні і ті ж ритуали повторювалися по кілька разів. Сьогодні українці скоротили весілля до п'яти-шести годин, зберігши тим не менше все найважливіше. Наприклад, в південно-східному регіоні під час сватання хліба, якими повинні обмінятися сім'ї нареченого і нареченої, символізує дитини. Передаючи хліб, мама символічно передає в іншу сім'ю своє дитя. Ще одна особливість: після заручин ( "заручини") наречену крадуть "нечисті сили" - дружки, які символічно забирають наречену в будинок "нави", тобто смерті, потойбічного світу. "Будинком смерті" вважається будинок батька нареченої. Щоб її визволити, наречений, подібно князю, збирає якесь військо зі своїх родичів і відправляється з ним рятувати молоду. Оскільки вкрадена наречена знаходиться "в потойбічному світі", то рятуючи її, наречений повертає її в "реальність". На цей похід молодого благословляє його мати, надягаючи йому на голову шапку, вручаючи ніж як символ мужності і посипаючи його пшеницею. До речі, весілля - єдиний обряд, при якому чоловікам дозволяється перебувати в будинку в головному уборі.

В цей час вкрадену наречену садять на бочку, накриту величезним кожухом. Дружки вплітають їй у косу червоні стрічки - це колір "засватанності". Бочка - символ материнського лона, кожух - знак статевої зрілості нареченої. До речі, раніше вважалося: чим більше волосся на тілі дівчини, тим більше дітей вона здатна народити.

Визволяючи наречену, жених проходить три перешкоди. Перше - викуп, на якому нареченого зустрічають з короваєм. Борошно для короваю потрібно заздалегідь зібрати з семи сімей, які живуть в ідилії. Друге - зустріч з майбутньою тещею у дворі і прийняття з її рук вина або узвару власного приготування. Третя перешкода чекає молодого на порозі будинку в особі батька нареченої, який зустрічає нареченого зі словами: "Спробуй мене відсунь!". Відсунувши батька - господаря дочки - наречений сам стає господарем своєї нареченої. Після цього наречений ще повинен вгадати майбутню дружину серед переодягнених в дівочі шати хлопців, бабусь, дідів.

Величезну роль на південному сході України в старовину грав весільний староста. Оскільки молодим до вінчання не можна було розмовляти один з одним і триматися за руки, староста вручав їм рушник. Тримаючись за різні його кінці, молоді по застелене чистому і невишітому полотну проходили в світлицю. Там за годинниковою стрілкою вони тричі обходили навколо столу, на якому стояв коровай. Потім молоді брали запалені свічки. Після чого їх руки зв'язувалися спеціально вишитим нареченою рушником зі словами: "Що Бог зав'язав, люди не розв'яжуть". Після цього починалося вінчання. До речі, після вінчання рушник знімався, не розв'язуючи вузла, і зберігався як сімейна реліквія.

Після вінчання чоловік і дружина випивали з однієї чаші і з'їдали мед, символізуючи єднання. Як тільки чоловік і дружина випивали, чашу розбивали, щоб ніхто більше з неї не пив. Після чого наречений розплітав нареченій косу і пов'язував їй на голову хустку або одягав свою шапку. Це так званий обряд покривання. Сенс його в наступному: розпущене волосся є символ хаосу, а чоловік, доторкнувшись до них і зібравши, демонструє свою силу над хаосом.

Після цього наступав обряд-аналог сьогоднішнього кидання букета нареченої. У південно-східному регіоні замість букета використовують стрічки, які дружина знімає зі свого вінка і кидає незаміжнім дівчатам. Потім мама дружини обсипає спини виходять з дому молодят пшеницею і виливає під ноги воду, через яку новоспечений чоловік переносить свою дружину на руках. Потрібно відзначити, що в нашій культурі, як і в багатьох інших, наречена вважається символом "мертвої води". А від такої нічого не народжується. А ось після заміжжя дівчина перетворюється в "живу воду", яка може продовжувати роду.

Природно, в старовину дівчата йшли під вінець невинно чистими. Саме тому в українському весіллі шлюбна ніч мала величезне значення. І якщо жених з якихось причин (з переляку або через недосвідченість) не міг виконати свій подружній обов'язок, за нього це міг зробити ... дружка ".

Свекруха і мама. В'яжуть нареченій на голову п'ятиметрову "намітку". Фото з особистого архіву Я. Яковенко

Північ: еротичні свічки і "Мисячко"

"Особливості весільних обрядів в такому великому і показовому північному регіоні, як Чернігівщина, відмінні між собою тому, що її північна частина відноситься до Полісся, південна - це історична Полтавщина, а центральна частина вважається перехідною, - розповідає фольклорист, кандидат філологічних наук Олена Чебанюк. - у чернігівському Поліссі, зокрема в Щорському та Городнянському районах, велике значення надавали весільної атрибутики. у багатьох випадках вона була унікальною - наприклад, маленькі короваї "сонечко" і "Мисячко", які в ипекалі для молодого і молодої окремо (і це крім основних великих короваїв від сімей нареченого і нареченої). Місяць уособлював нареченого, а сонце - наречену. Ця дуже давня традиція має індоєвропейське коріння.

На Чернігівщині молодим виготовляли свічки з особливим еротичним підтекстом. Їх ліпили тільки вручну з бджолиного воску, спеціально принесеного з пасіки. Свічки прикрашали зерном таким чином, що свічка нареченої виходила гладкою, а свічка нареченого - шорсткою. Композиції з зерен були символом статевих органів. На свічці молодого красувався барвінок, а на свічці молодий - калина. Як правило, свічки стояли в посудині з зерном на святковому столі біля гільця.

На чернігівському Поліссі досі збереглася така традиція: якщо молода або молодий сирота , Вони обов'язково йдуть на могилу померлих батьків просити благословення. При цьому співаються спеціальні пісні-звернення до померлих батьків.

МАЙЖЕ ЯК У ФІЛЬМИ. Сучасне українське весілля ввібрала безліч елементів, які не є споконвічно слов'янськими. Багато що взято із західних кінофільмів - наприклад, кидання букета незаміжнім дівчатам. У споконвічно українському весіллі такої традиції ніколи не існувало. Але цікаво, що на чернігівському Поліссі існував близький за змістом ритуал: дівчата, які приходили на весілля, брали вербову гілочку і накручували на неї паперовий квіточку. Вважалося, що та, хто першою застромить свою квітку в коровай, вийде заміж першою. Ось і виходить, що стародавні звичаї мали перекличку з сучасними ".

В музеї. Кожному відвідувачеві влаштовують своє весілля і пригощають обрядової їжею і напоями. Фото С. Дженсен

Музей весілля: в гулянні бере участь кожен бажаючий

У селі Великі Будища Диканського району Полтавської області з 2008 року працює єдиний в країні Музей українського весілля. Нагадує він звичайну сільську хату. У кімнаті до дрібниць відтворено обстановку побуту 100-річної давності. Атрибути українського народного весільного дійства збирали протягом 5 років. Серед найстаріших артефактів - вишитий рушник 1917 року і весільну сукню 1926 го. Його музею подарувала жителька села Великі Будища, в якому виходила заміж вона сама.

Особливість музею в тому, що одному туди ходу немає: екскурсії організовуються тільки для груп, в яких кожен автоматом стає учасником справжнього весілля. Серед відвідувачів вибирають нареченого, наречену, одного, боярина, батьків і влаштовують ціле театралізоване дійство. Як і належить, на весіллі п'ють за здоров'я і щастя молодих. Напої справжні, а закусками на столі служать страви, приготовані за технологією наших прабабусь. До речі, в музеї можна і одружитися по-справжньому - шлюб оформить представник місцевої влади.

Щодня в Музей українського весілля приїжджають екскурсії не тільки з України, а й з ближнього і далекого зарубіжжя. Китайці, японці, німці прибувають підготовленими - зі своїми перекладачами. Працівники музею кажуть, що іноді іноземцям складно пояснити не тільки суть, але і назва обряду, адже аналогів деяких старих українських ритуальних позначень в інших мовах просто немає.

Алкоголь в чайниках

"У ХХ столітті більшість українських весільних традицій було втрачено, - каже Олена Чебанюк. - Одна з причин - пропаганда радянського способу життя і" комсомольських "весіль. У 1980-х роках намагалися впровадити традицію безалкогольного весілля, на яку в якості гостей приходили охоронці порядку і стежили, щоб ніхто не пив. Тому випивку на стіл ставили в чайниках, а пили його з чашок. Сьогодні загублені традиції намагаються відновити, але без знань етнографії зробити це буде вже досить важко ".

Читайте найважливіші та найцікавіші новини в нашому Telegram

Ви зараз переглядаєте новина "Секрет нації: як розрізняються весільні обряди українців в різних регіонах". інші Останні новини України дивіться в блоці "Останні новини"

АВТОРИ:

Олександра Бичковська, Олег Локтєв

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter

Орфографічна помилка в тексті:

Послати повідомлення про помилку автора?

Виділіть некоректний текст мишкою

Спасибі! Повідомлення надіслано.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Секрет нації: як розрізняються весільні обряди українців в різних регіонах

5 вересня 2015 року, 10:00 Переглядів:

Наречена. Яна сама вишивала рушник за кілька місяців до весілля. Фото з особистого архіву Я. Яковенко.

Наші співвітчизники зараз з гордістю підкреслюють свою приналежність до української нації. Однак на питання: "Що означає бути українцем?" �� "Що таке бути нацією?" - зможе відповісти далеко не кожен. нація - це суспільство людей, які через єдину долю знаходять єдиний характер. У кожної нації є ДНК - свій унікальний код, який захований в самому простому і, здавалося б, зрозумілою: обереги, казках, піснях. У попередніх публікаціях спецпроекту "Секрет нації" ми писали про код, зашита в мотанках, колискових, писанках, козацькому бойовому мистецтві. Цього разу "Сегодня" разом з етнографами-мистецтвознавцями розкриває звичаї і ритуали українських весіль.

"Українці завжди дбали про своє майбутнє, особливо продовження роду і міцної сім'ї, - каже етнограф Галина Олійник, старший науковий співробітник київського музею Івана Гончара. - Завжди вважалося, що шлюб буде щасливим, якщо молодята та їхні родини виконають ряд обрядів, заповіданих предками. ось так певні ритуали, закріплені відповідними діями, піснями, замовляннями, танцями і склали основу українського народного весілля. Вважалося, що якщо у молодят не було обрядового дійства, то і самого весілля бути просто не м гло.

Сьогодні до вибору дати весілля молодята ставляться набагато простіше, ніж раніше. Також багато зараз порушують старе правило і одружуються в пост, але ж колись таке було просто неприпустимо. У колишні часи весільні обряди були складними, і в кожному регіоні вони мали свої особливості. До весілля сім'ї завжди готувалися заздалегідь: від сватання до вінчання повинно було пройти не менше 2-3 тижнів.

Українці завжди прагнули не тільки весело і багато відсвяткувати, а й полегшити процес адаптації дівчата в новій сім'ї, запрограмувати щасливе спільне майбутнє молодих, згуртувати сільську громаду ".

"Осінь завжди була часом весіль для слов'ян, - говорить етнограф Галина Олійник. - В цілому є якийсь загальноукраїнський" сценарій "свята. Передвесільний етап включав сватання, коли наречений робив пропозицію своїй дівчині при її батьків. Брати участь в сватанні майбутній наречений міг або сам, або посилаючи сватів до батьків обраниці. у деяких регіонах сватання виглядало як оглядини: батьки нареченого могли побачити майбутню наречену і оцінити її переваги і недоліки. Через тиждень після сватання жених з батьками і старостами йшов в д м нареченої, щоб обговорити господарські питання. Це називалося договорінамі. Найцікавішою темою для обговорення було придане. Ще на початку ХХ століття говорили про те, яку худобу дасть батько разом з дочкою і скільки "Відкриємо" землі, а вже за радянських часів приданим були гроші або домашні речі. Далі слідували заручини, домовини, запрошення гостей.

Весільний етап включав дівич-вечір, випікання короваю і прикраса "гільця" ( "вільце") - обрядового деревця. Зазвичай їм була гілка, яка вставлялася в коровай, а кожен її паросточок прикрашався квітами, колоссям, ягодами, різнокольоровими нитками, стрічками та паперовими квітами. "Гільце" символізує світове дерево - сакральну вертикаль, яка б пов'язала небо і землю, світ богів зі світом людей. Залежно від регіону "гільце" виготовляли з різних дерев, тому й назва воно носило різний: Хвойка, ялинка, просто деревце ... Ця традиція була характерна для центральної України і Гуцульщини - на заході країни і зараз можна побачити на воротах засохлі гілочки ялинок . "Гільцевие" традиції в залежності від села або села теж різняться. Наприклад, в одних районах молодий рубав дві гілочки - одну на ворота, другу в будинок. В інших гілочку було прийнято рубати брату нареченої, а по-третє весільне деревце взагалі купували.

Також в центральній і західній частинах країни був популярний обряд, коли засватана дівчина "колупала піч" (засовувала руку в остигнула золу), просячи тим самим у будинкового дозволу на шлюб. Якщо щось кололо їй палець, це означало, що нареченому краще відмовити. Дослідники бачать в цьому свій символізм: під ніготь дівчині потрапляла не просто зола, а частка батьківського домашнього тепла, материнської любові, які дівчина візьме з собою в будинок жениха.

У традиційної весільної культурі всіх регіонів найважливішу роль завжди грали хліб і рушники. Вважалося, що сватання без хліба - взагалі не сватання. Для центральної України особливим був обряд обміну хлібом: важливо, щоб батьки нареченої сватів причастили своєю випічкою. Якщо ж господарі будинку не бажали обмінюватися хлібом, це означало, що вони не приймають пропозицію одружитися. Такий же сенс був і у винесеною дівчиною або її батьками гарбуза.

Головною прикрасою будь-якого весільного столу завжди був коровай, який випікали в четвер або п'ятницю. Для цього звали каравайщіц - заміжніх жінок, щасливих в сімейному житті. У центральній Україні зазвичай на весільних рушниках внизу вишивали дерево: коріння були символом предків, стовбур - сім'ї, а квітки - молодих. Фон завжди був білим - це символізувало порожнечу: молоді, стаючи на рушник, повинні її заповнити своїми життями.

Весільні застілля були значно коротше, ніж зараз - приблизно до 15-16 годин дня. Закінчивши його, каравайщіци заводили сумні пісні.

У деяких регіонах Західної України дівчина перш ніж дати згоду на шлюб, питала у нареченого: "А ти будеш мене відпускати понеділкували?". Таким чином дівчина "відпрошувалася" на вечорниці - дівочі зборів по понеділках ".

Молодята. У Західній Україні в кінці XIX століття наречена носила замість фати величезний вінчальний вінок

Південний Схід: подружній обов'язок по дружбі і "Мертва вода "

Педагог Яна Яковенко із Запоріжжя проводить весілля за всіма традиціями свого регіону вже більше 20 років. "Коли я влаштувалася працювати в дитячий садок, мені сказали: раз я говорю по-українськи, то повинна досконально знати українську культуру, традиції, обряди, - розповідає Яна. - Щоб не вдарити в бруд обличчям, стала удосконалювати знання про нашу культуру. І до того поглибилася і полюбила цю тему, що через кілька років стала експертом з проведення етносвадеб. до нас навіть приїжджали пари з Росії, які бажали пройти весільний обряд за нашими традиціями. А 17 липня 2015 роки сама вийшла заміж і влаштувала на Хортиці справжнісіньку українську весілля з обрядами, характерними для запорізького регіону.

Традиційно наші предки гуляли весілля не менш тижні, протягом якої одні і ті ж ритуали повторювалися по кілька разів. Сьогодні українці скоротили весілля до п'яти-шести годин, зберігши тим не менше все найважливіше. Наприклад, в південно-східному регіоні під час сватання хліба, якими повинні обмінятися сім'ї нареченого і нареченої, символізує дитини. Передаючи хліб, мама символічно передає в іншу сім'ю своє дитя. Ще одна особливість: після заручин ( "заручини") наречену крадуть "нечисті сили" - дружки, які символічно забирають наречену в будинок "нави", тобто смерті, потойбічного світу. "Будинком смерті" вважається будинок батька нареченої. Щоб її визволити, наречений, подібно князю, збирає якесь військо зі своїх родичів і відправляється з ним рятувати молоду. Оскільки вкрадена наречена знаходиться "в потойбічному світі", то рятуючи її, наречений повертає її в "реальність". На цей похід молодого благословляє його мати, надягаючи йому на голову шапку, вручаючи ніж як символ мужності і посипаючи його пшеницею. До речі, весілля - єдиний обряд, при якому чоловікам дозволяється перебувати в будинку в головному уборі.

В цей час вкрадену наречену садять на бочку, накриту величезним кожухом. Дружки вплітають їй у косу червоні стрічки - це колір "засватанності". Бочка - символ материнського лона, кожух - знак статевої зрілості нареченої. До речі, раніше вважалося: чим більше волосся на тілі дівчини, тим більше дітей вона здатна народити.

Визволяючи наречену, жених проходить три перешкоди. Перше - викуп, на якому нареченого зустрічають з короваєм. Борошно для короваю потрібно заздалегідь зібрати з семи сімей, які живуть в ідилії. Друге - зустріч з майбутньою тещею у дворі і прийняття з її рук вина або узвару власного приготування. Третя перешкода чекає молодого на порозі будинку в особі батька нареченої, який зустрічає нареченого зі словами: "Спробуй мене відсунь!". Відсунувши батька - господаря дочки - наречений сам стає господарем своєї нареченої. Після цього наречений ще повинен вгадати майбутню дружину серед переодягнених в дівочі шати хлопців, бабусь, дідів.

Величезну роль на південному сході України в старовину грав весільний староста. Оскільки молодим до вінчання не можна було розмовляти один з одним і триматися за руки, староста вручав їм рушник. Тримаючись за різні його кінці, молоді по застелене чистому і невишітому полотну проходили в світлицю. Там за годинниковою стрілкою вони тричі обходили навколо столу, на якому стояв коровай. Потім молоді брали запалені свічки. Після чого їх руки зв'язувалися спеціально вишитим нареченою рушником зі словами: "Що Бог зав'язав, люди не розв'яжуть". Після цього починалося вінчання. До речі, після вінчання рушник знімався, не розв'язуючи вузла, і зберігався як сімейна реліквія.

Після вінчання чоловік і дружина випивали з однієї чаші і з'їдали мед, символізуючи єднання. Як тільки чоловік і дружина випивали, чашу розбивали, щоб ніхто більше з неї не пив. Після чого наречений розплітав нареченій косу і пов'язував їй на голову хустку або одягав свою шапку. Це так званий обряд покривання. Сенс його в наступному: розпущене волосся є символ хаосу, а чоловік, доторкнувшись до них і зібравши, демонструє свою силу над хаосом.

Після цього наступав обряд-аналог сьогоднішнього кидання букета нареченої. У південно-східному регіоні замість букета використовують стрічки, які дружина знімає зі свого вінка і кидає незаміжнім дівчатам. Потім мама дружини обсипає спини виходять з дому молодят пшеницею і виливає під ноги воду, через яку новоспечений чоловік переносить свою дружину на руках. Потрібно відзначити, що в нашій культурі, як і в багатьох інших, наречена вважається символом "мертвої води". А від такої нічого не народжується. А ось після заміжжя дівчина перетворюється в "живу воду", яка може продовжувати роду.

Природно, в старовину дівчата йшли під вінець невинно чистими. Саме тому в українському весіллі шлюбна ніч мала величезне значення. І якщо жених з якихось причин (з переляку або через недосвідченість) не міг виконати свій подружній обов'язок, за нього це міг зробити ... дружка ".

Свекруха і мама. В'яжуть нареченій на голову п'ятиметрову "намітку". Фото з особистого архіву Я. Яковенко

Північ: еротичні свічки і "Мисячко"

"Особливості весільних обрядів в такому великому і показовому північному регіоні, як Чернігівщина, відмінні між собою тому, що її північна частина відноситься до Полісся, південна - це історична Полтавщина, а центральна частина вважається перехідною, - розповідає фольклорист, кандидат філологічних наук Олена Чебанюк. - у чернігівському Поліссі, зокрема в Щорському та Городнянському районах, велике значення надавали весільної атрибутики. у багатьох випадках вона була унікальною - наприклад, маленькі короваї "сонечко" і "Мисячко", які в ипекалі для молодого і молодої окремо (і це крім основних великих короваїв від сімей нареченого і нареченої). Місяць уособлював нареченого, а сонце - наречену. Ця дуже давня традиція має індоєвропейське коріння.

На Чернігівщині молодим виготовляли свічки з особливим еротичним підтекстом. Їх ліпили тільки вручну з бджолиного воску, спеціально принесеного з пасіки. Свічки прикрашали зерном таким чином, що свічка нареченої виходила гладкою, а свічка нареченого - шорсткою. Композиції з зерен були символом статевих органів. На свічці молодого красувався барвінок, а на свічці молодий - калина. Як правило, свічки стояли в посудині з зерном на святковому столі біля гільця.

На чернігівському Поліссі досі збереглася така традиція: якщо молода або молодий сирота , Вони обов'язково йдуть на могилу померлих батьків просити благословення. При цьому співаються спеціальні пісні-звернення до померлих батьків.

МАЙЖЕ ЯК У ФІЛЬМИ. Сучасне українське весілля ввібрала безліч елементів, які не є споконвічно слов'янськими. Багато що взято із західних кінофільмів - наприклад, кидання букета незаміжнім дівчатам. У споконвічно українському весіллі такої традиції ніколи не існувало. Але цікаво, що на чернігівському Поліссі існував близький за змістом ритуал: дівчата, які приходили на весілля, брали вербову гілочку і накручували на неї паперовий квіточку. Вважалося, що та, хто першою застромить свою квітку в коровай, вийде заміж першою. Ось і виходить, що стародавні звичаї мали перекличку з сучасними ".

В музеї. Кожному відвідувачеві влаштовують своє весілля і пригощають обрядової їжею і напоями. Фото С. Дженсен

Музей весілля: в гулянні бере участь кожен бажаючий

У селі Великі Будища Диканського району Полтавської області з 2008 року працює єдиний в країні Музей українського весілля. Нагадує він звичайну сільську хату. У кімнаті до дрібниць відтворено обстановку побуту 100-річної давності. Атрибути українського народного весільного дійства збирали протягом 5 років. Серед найстаріших артефактів - вишитий рушник 1917 року і весільну сукню 1926 го. Його музею подарувала жителька села Великі Будища, в якому виходила заміж вона сама.

Особливість музею в тому, що одному туди ходу немає: екскурсії організовуються тільки для груп, в яких кожен автоматом стає учасником справжнього весілля. Серед відвідувачів вибирають нареченого, наречену, одного, боярина, батьків і влаштовують ціле театралізоване дійство. Як і належить, на весіллі п'ють за здоров'я і щастя молодих. Напої справжні, а закусками на столі служать страви, приготовані за технологією наших прабабусь. До речі, в музеї можна і одружитися по-справжньому - шлюб оформить представник місцевої влади.

Щодня в Музей українського весілля приїжджають екскурсії не тільки з України, а й з ближнього і далекого зарубіжжя. Китайці, японці, німці прибувають підготовленими - зі своїми перекладачами. Працівники музею кажуть, що іноді іноземцям складно пояснити не тільки суть, але і назва обряду, адже аналогів деяких старих українських ритуальних позначень в інших мовах просто немає.

Алкоголь в чайниках

"У ХХ столітті більшість українських весільних традицій було втрачено, - каже Олена Чебанюк. - Одна з причин - пропаганда радянського способу життя і" комсомольських "весіль. У 1980-х роках намагалися впровадити традицію безалкогольного весілля, на яку в якості гостей приходили охоронці порядку і стежили, щоб ніхто не пив. Тому випивку на стіл ставили в чайниках, а пили його з чашок. Сьогодні загублені традиції намагаються відновити, але без знань етнографії зробити це буде вже досить важко ".

Читайте найважливіші та найцікавіші новини в нашому Telegram

Ви зараз переглядаєте новина "Секрет нації: як розрізняються весільні обряди українців в різних регіонах". інші Останні новини України дивіться в блоці "Останні новини"

АВТОРИ:

Олександра Бичковська, Олег Локтєв

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter

Орфографічна помилка в тексті:

Послати повідомлення про помилку автора?

Виділіть некоректний текст мишкою

Спасибі! Повідомлення надіслано.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Секрет нації: як розрізняються весільні обряди українців в різних регіонах

5 вересня 2015 року, 10:00 Переглядів:

Наречена. Яна сама вишивала рушник за кілька місяців до весілля. Фото з особистого архіву Я. Яковенко.

Наші співвітчизники зараз з гордістю підкреслюють свою приналежність до української нації. Однак на питання: "Що означає бути українцем?" �� "Що таке бути нацією?" - зможе відповісти далеко не кожен. нація - це суспільство людей, які через єдину долю знаходять єдиний характер. У кожної нації є ДНК - свій унікальний код, який захований в самому простому і, здавалося б, зрозумілою: обереги, казках, піснях. У попередніх публікаціях спецпроекту "Секрет нації" ми писали про код, зашита в мотанках, колискових, писанках, козацькому бойовому мистецтві. Цього разу "Сегодня" разом з етнографами-мистецтвознавцями розкриває звичаї і ритуали українських весіль.

"Українці завжди дбали про своє майбутнє, особливо продовження роду і міцної сім'ї, - каже етнограф Галина Олійник, старший науковий співробітник київського музею Івана Гончара. - Завжди вважалося, що шлюб буде щасливим, якщо молодята та їхні родини виконають ряд обрядів, заповіданих предками. ось так певні ритуали, закріплені відповідними діями, піснями, замовляннями, танцями і склали основу українського народного весілля. Вважалося, що якщо у молодят не було обрядового дійства, то і самого весілля бути просто не м гло.

Сьогодні до вибору дати весілля молодята ставляться набагато простіше, ніж раніше. Також багато зараз порушують старе правило і одружуються в пост, але ж колись таке було просто неприпустимо. У колишні часи весільні обряди були складними, і в кожному регіоні вони мали свої особливості. До весілля сім'ї завжди готувалися заздалегідь: від сватання до вінчання повинно було пройти не менше 2-3 тижнів.

Українці завжди прагнули не тільки весело і багато відсвяткувати, а й полегшити процес адаптації дівчата в новій сім'ї, запрограмувати щасливе спільне майбутнє молодих, згуртувати сільську громаду ".

"Осінь завжди була часом весіль для слов'ян, - говорить етнограф Галина Олійник. - В цілому є якийсь загальноукраїнський" сценарій "свята. Передвесільний етап включав сватання, коли наречений робив пропозицію своїй дівчині при її батьків. Брати участь в сватанні майбутній наречений міг або сам, або посилаючи сватів до батьків обраниці. у деяких регіонах сватання виглядало як оглядини: батьки нареченого могли побачити майбутню наречену і оцінити її переваги і недоліки. Через тиждень після сватання жених з батьками і старостами йшов в д м нареченої, щоб обговорити господарські питання. Це називалося договорінамі. Найцікавішою темою для обговорення було придане. Ще на початку ХХ століття говорили про те, яку худобу дасть батько разом з дочкою і скільки "Відкриємо" землі, а вже за радянських часів приданим були гроші або домашні речі. Далі слідували заручини, домовини, запрошення гостей.

Весільний етап включав дівич-вечір, випікання короваю і прикраса "гільця" ( "вільце") - обрядового деревця. Зазвичай їм була гілка, яка вставлялася в коровай, а кожен її паросточок прикрашався квітами, колоссям, ягодами, різнокольоровими нитками, стрічками та паперовими квітами. "Гільце" символізує світове дерево - сакральну вертикаль, яка б пов'язала небо і землю, світ богів зі світом людей. Залежно від регіону "гільце" виготовляли з різних дерев, тому й назва воно носило різний: Хвойка, ялинка, просто деревце ... Ця традиція була характерна для центральної України і Гуцульщини - на заході країни і зараз можна побачити на воротах засохлі гілочки ялинок . "Гільцевие" традиції в залежності від села або села теж різняться. Наприклад, в одних районах молодий рубав дві гілочки - одну на ворота, другу в будинок. В інших гілочку було прийнято рубати брату нареченої, а по-третє весільне деревце взагалі купували.

Також в центральній і західній частинах країни був популярний обряд, коли засватана дівчина "колупала піч" (засовувала руку в остигнула золу), просячи тим самим у будинкового дозволу на шлюб. Якщо щось кололо їй палець, це означало, що нареченому краще відмовити. Дослідники бачать в цьому свій символізм: під ніготь дівчині потрапляла не просто зола, а частка батьківського домашнього тепла, материнської любові, які дівчина візьме з собою в будинок жениха.

У традиційної весільної культурі всіх регіонів найважливішу роль завжди грали хліб і рушники. Вважалося, що сватання без хліба - взагалі не сватання. Для центральної України особливим був обряд обміну хлібом: важливо, щоб батьки нареченої сватів причастили своєю випічкою. Якщо ж господарі будинку не бажали обмінюватися хлібом, це означало, що вони не приймають пропозицію одружитися. Такий же сенс був і у винесеною дівчиною або її батьками гарбуза.

Головною прикрасою будь-якого весільного столу завжди був коровай, який випікали в четвер або п'ятницю. Для цього звали каравайщіц - заміжніх жінок, щасливих в сімейному житті. У центральній Україні зазвичай на весільних рушниках внизу вишивали дерево: коріння були символом предків, стовбур - сім'ї, а квітки - молодих. Фон завжди був білим - це символізувало порожнечу: молоді, стаючи на рушник, повинні її заповнити своїми життями.

Весільні застілля були значно коротше, ніж зараз - приблизно до 15-16 годин дня. Закінчивши його, каравайщіци заводили сумні пісні.

У деяких регіонах Західної України дівчина перш ніж дати згоду на шлюб, питала у нареченого: "А ти будеш мене відпускати понеділкували?". Таким чином дівчина "відпрошувалася" на вечорниці - дівочі зборів по понеділках ".

Молодята. У Західній Україні в кінці XIX століття наречена носила замість фати величезний вінчальний вінок

Південний Схід: подружній обов'язок по дружбі і "Мертва вода "

Педагог Яна Яковенко із Запоріжжя проводить весілля за всіма традиціями свого регіону вже більше 20 років. "Коли я влаштувалася працювати в дитячий садок, мені сказали: раз я говорю по-українськи, то повинна досконально знати українську культуру, традиції, обряди, - розповідає Яна. - Щоб не вдарити в бруд обличчям, стала удосконалювати знання про нашу культуру. І до того поглибилася і полюбила цю тему, що через кілька років стала експертом з проведення етносвадеб. до нас навіть приїжджали пари з Росії, які бажали пройти весільний обряд за нашими традиціями. А 17 липня 2015 роки сама вийшла заміж і влаштувала на Хортиці справжнісіньку українську весілля з обрядами, характерними для запорізького регіону.

Традиційно наші предки гуляли весілля не менш тижні, протягом якої одні і ті ж ритуали повторювалися по кілька разів. Сьогодні українці скоротили весілля до п'яти-шести годин, зберігши тим не менше все найважливіше. Наприклад, в південно-східному регіоні під час сватання хліба, якими повинні обмінятися сім'ї нареченого і нареченої, символізує дитини. Передаючи хліб, мама символічно передає в іншу сім'ю своє дитя. Ще одна особливість: після заручин ( "заручини") наречену крадуть "нечисті сили" - дружки, які символічно забирають наречену в будинок "нави", тобто смерті, потойбічного світу. "Будинком смерті" вважається будинок батька нареченої. Щоб її визволити, наречений, подібно князю, збирає якесь військо зі своїх родичів і відправляється з ним рятувати молоду. Оскільки вкрадена наречена знаходиться "в потойбічному світі", то рятуючи її, наречений повертає її в "реальність". На цей похід молодого благословляє його мати, надягаючи йому на голову шапку, вручаючи ніж як символ мужності і посипаючи його пшеницею. До речі, весілля - єдиний обряд, при якому чоловікам дозволяється перебувати в будинку в головному уборі.

В цей час вкрадену наречену садять на бочку, накриту величезним кожухом. Дружки вплітають їй у косу червоні стрічки - це колір "засватанності". Бочка - символ материнського лона, кожух - знак статевої зрілості нареченої. До речі, раніше вважалося: чим більше волосся на тілі дівчини, тим більше дітей вона здатна народити.

Визволяючи наречену, жених проходить три перешкоди. Перше - викуп, на якому нареченого зустрічають з короваєм. Борошно для короваю потрібно заздалегідь зібрати з семи сімей, які живуть в ідилії. Друге - зустріч з майбутньою тещею у дворі і прийняття з її рук вина або узвару власного приготування. Третя перешкода чекає молодого на порозі будинку в особі батька нареченої, який зустрічає нареченого зі словами: "Спробуй мене відсунь!". Відсунувши батька - господаря дочки - наречений сам стає господарем своєї нареченої. Після цього наречений ще повинен вгадати майбутню дружину серед переодягнених в дівочі шати хлопців, бабусь, дідів.

Величезну роль на південному сході України в старовину грав весільний староста. Оскільки молодим до вінчання не можна було розмовляти один з одним і триматися за руки, староста вручав їм рушник. Тримаючись за різні його кінці, молоді по застелене чистому і невишітому полотну проходили в світлицю. Там за годинниковою стрілкою вони тричі обходили навколо столу, на якому стояв коровай. Потім молоді брали запалені свічки. Після чого їх руки зв'язувалися спеціально вишитим нареченою рушником зі словами: "Що Бог зав'язав, люди не розв'яжуть". Після цього починалося вінчання. До речі, після вінчання рушник знімався, не розв'язуючи вузла, і зберігався як сімейна реліквія.

Після вінчання чоловік і дружина випивали з однієї чаші і з'їдали мед, символізуючи єднання. Як тільки чоловік і дружина випивали, чашу розбивали, щоб ніхто більше з неї не пив. Після чого наречений розплітав нареченій косу і пов'язував їй на голову хустку або одягав свою шапку. Це так званий обряд покривання. Сенс його в наступному: розпущене волосся є символ хаосу, а чоловік, доторкнувшись до них і зібравши, демонструє свою силу над хаосом.

Після цього наступав обряд-аналог сьогоднішнього кидання букета нареченої. У південно-східному регіоні замість букета використовують стрічки, які дружина знімає зі свого вінка і кидає незаміжнім дівчатам. Потім мама дружини обсипає спини виходять з дому молодят пшеницею і виливає під ноги воду, через яку новоспечений чоловік переносить свою дружину на руках. Потрібно відзначити, що в нашій культурі, як і в багатьох інших, наречена вважається символом "мертвої води". А від такої нічого не народжується. А ось після заміжжя дівчина перетворюється в "живу воду", яка може продовжувати роду.

Природно, в старовину дівчата йшли під вінець невинно чистими. Саме тому в українському весіллі шлюбна ніч мала величезне значення. І якщо жених з якихось причин (з переляку або через недосвідченість) не міг виконати свій подружній обов'язок, за нього це міг зробити ... дружка ".

Свекруха і мама. В'яжуть нареченій на голову п'ятиметрову "намітку". Фото з особистого архіву Я. Яковенко

Північ: еротичні свічки і "Мисячко"

"Особливості весільних обрядів в такому великому і показовому північному регіоні, як Чернігівщина, відмінні між собою тому, що її північна частина відноситься до Полісся, південна - це історична Полтавщина, а центральна частина вважається перехідною, - розповідає фольклорист, кандидат філологічних наук Олена Чебанюк. - у чернігівському Поліссі, зокрема в Щорському та Городнянському районах, велике значення надавали весільної атрибутики. у багатьох випадках вона була унікальною - наприклад, маленькі короваї "сонечко" і "Мисячко", які в ипекалі для молодого і молодої окремо (і це крім основних великих короваїв від сімей нареченого і нареченої). Місяць уособлював нареченого, а сонце - наречену. Ця дуже давня традиція має індоєвропейське коріння.

На Чернігівщині молодим виготовляли свічки з особливим еротичним підтекстом. Їх ліпили тільки вручну з бджолиного воску, спеціально принесеного з пасіки. Свічки прикрашали зерном таким чином, що свічка нареченої виходила гладкою, а свічка нареченого - шорсткою. Композиції з зерен були символом статевих органів. На свічці молодого красувався барвінок, а на свічці молодий - калина. Як правило, свічки стояли в посудині з зерном на святковому столі біля гільця.

На чернігівському Поліссі досі збереглася така традиція: якщо молода або молодий сирота , Вони обов'язково йдуть на могилу померлих батьків просити благословення. При цьому співаються спеціальні пісні-звернення до померлих батьків.

МАЙЖЕ ЯК У ФІЛЬМИ. Сучасне українське весілля ввібрала безліч елементів, які не є споконвічно слов'янськими. Багато що взято із західних кінофільмів - наприклад, кидання букета незаміжнім дівчатам. У споконвічно українському весіллі такої традиції ніколи не існувало. Але цікаво, що на чернігівському Поліссі існував близький за змістом ритуал: дівчата, які приходили на весілля, брали вербову гілочку і накручували на неї паперовий квіточку. Вважалося, що та, хто першою застромить свою квітку в коровай, вийде заміж першою. Ось і виходить, що стародавні звичаї мали перекличку з сучасними ".

В музеї. Кожному відвідувачеві влаштовують своє весілля і пригощають обрядової їжею і напоями. Фото С. Дженсен

Музей весілля: в гулянні бере участь кожен бажаючий

У селі Великі Будища Диканського району Полтавської області з 2008 року працює єдиний в країні Музей українського весілля. Нагадує він звичайну сільську хату. У кімнаті до дрібниць відтворено обстановку побуту 100-річної давності. Атрибути українського народного весільного дійства збирали протягом 5 років. Серед найстаріших артефактів - вишитий рушник 1917 року і весільну сукню 1926 го. Його музею подарувала жителька села Великі Будища, в якому виходила заміж вона сама.

Особливість музею в тому, що одному туди ходу немає: екскурсії організовуються тільки для груп, в яких кожен автоматом стає учасником справжнього весілля. Серед відвідувачів вибирають нареченого, наречену, одного, боярина, батьків і влаштовують ціле театралізоване дійство. Як і належить, на весіллі п'ють за здоров'я і щастя молодих. Напої справжні, а закусками на столі служать страви, приготовані за технологією наших прабабусь. До речі, в музеї можна і одружитися по-справжньому - шлюб оформить представник місцевої влади.

Щодня в Музей українського весілля приїжджають екскурсії не тільки з України, а й з ближнього і далекого зарубіжжя. Китайці, японці, німці прибувають підготовленими - зі своїми перекладачами. Працівники музею кажуть, що іноді іноземцям складно пояснити не тільки суть, але і назва обряду, адже аналогів деяких старих українських ритуальних позначень в інших мовах просто немає.

Алкоголь в чайниках

"У ХХ столітті більшість українських весільних традицій було втрачено, - каже Олена Чебанюк. - Одна з причин - пропаганда радянського способу життя і" комсомольських "весіль. У 1980-х роках намагалися впровадити традицію безалкогольного весілля, на яку в якості гостей приходили охоронці порядку і стежили, щоб ніхто не пив. Тому випивку на стіл ставили в чайниках, а пили його з чашок. Сьогодні загублені традиції намагаються відновити, але без знань етнографії зробити це буде вже досить важко ".

Читайте найважливіші та найцікавіші новини в нашому Telegram

Ви зараз переглядаєте новина "Секрет нації: як розрізняються весільні обряди українців в різних регіонах". інші Останні новини України дивіться в блоці "Останні новини"

АВТОРИ:

Олександра Бичковська, Олег Локтєв

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter

Орфографічна помилка в тексті:

Послати повідомлення про помилку автора?

Виділіть некоректний текст мишкою

Спасибі! Повідомлення надіслано.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Похожие

Комментарии